Аналіз норм господарського процесуального кодексу України в їх сукупності дозволяє дійти висновку про можливість їх використання для досить тривалого затягування розгляду справи. Існує велика кількість механізмів та способів завдяки яким процес розгляду справи може тривати роками. На жаль (в інших випадках для когось-на щастя) чинне процесуальне законодавство надає значно менше можливостей для протидії такому затягуванню в розгляді справи.
В цьому сенсі важливо розрізняти дії сторони (третьої особи, прокурора), які пов’язані з добросовісним користуванням своїми правами спрямованих на захист власних інтересів та так звані «процесуальні диверсії». Часом розрізнити їх на практиці досить важко, оскільки в одних і тих же процесуальних діях можуть міститись елементи як добросовісного користування правами, так і зловживання ними. Яскравим прикладом може бути оскарження ухвали про забезпечення позову. З першого погляду, це беззаперечне право сторони, яке прямо передбачене ч.3 ст.67 Господарського процесуального кодексу України. Однак це право подекуди використовується стороною спору(третьою особою, прокурором) з наміром затягнути розгляд справи по суті. При цьому сторона (третя особа, прокурор) виходить з того, що подання апеляційної (касаційної) скарги на ухвалу забезпечення позову унеможливлює продовження розгляду справи у зв’язку з необхідністю передачі її матеріалів разом зі скаргою до суду апеляційної (касаційної) інстанції. Варто зазначити, що хоча прямо передача справи до суду апеляційної (касаційної), у відповідності до ст.79 Господарського процесуального кодексу України не є підставою для зупинення провадження у справі, реальними наслідками такої передачі є неможливість продовження розгляду справи по суті.
Таким чином, вже шляхом оскарження ухвали суду про забезпечення позову до апеляційного господарського суду, Вищого господарського суду, а згодом і до Верховного Суду України можна досягти певного позитивного результату, а саме відстрочити прийняття негативного для сторони (третьої особи, прокурора) рішення у справі.
Отже, заявляючи клопотання про забезпечення позову необхідно одразу прогнозувати дії осіб, яких ця ухвала безпосередньо стосується, пов’язані з можливим оскарженням такої ухвали і тим самим затягування розгляду справи по суті.
Часом невідомо, що краще накласти арешт на грошові кошти боржника на рахунку в банківських установах (зовсім не факт, що вони на цих рахунках виявляться) і тим самим надати можливість відповідачу (третій особі, прокурору) оскаржувати таку ухвалу в суді апеляційної (касаційної) інстанції чи спробувати отримати швидке (в рамках процесуального закону) рішення суду про стягнення заборгованості. Це питання повинне вирішуватись позивачем окремо в кожній ситуації, враховуючи безліч факторів, і зокрема, ймовірність існування грошових коштів на рахунках боржника, ліквідного майна (окрім грошових коштів), вірогідності оскарження ухвали про забезпечення позову до суду апеляційної (касаційної) інстанції, використання відповідачем (третьою особою, прокурором) інших заходів затягування процесу.
Отже, не все так однозначно і вжиття судом заходів до забезпечення позову не є панацеєю від невиконання судового рішення.
В контексті наведеного аналізу оскарження вжиття заходів до забезпечення позову, як способу затягування розгляду господарського спору, слід було б звернути увагу на вирішення цього питання в Кодексі адміністративного судочинства України (надалі «КАС України»). На мою думку, підхід до проблеми, зафіксований в ч.6 ст.118 КАС України є більш вдалим на порівняння з підходом, запропонованим чинним ГПК України. Нагадаємо, що відповідно до ч.6 ст.188 КАС України оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи. Практичне застосування цієї норми КАС України полягає в копіюванні частини документів, що містяться в матеріалах справа і пов’язані із застосуванням заходів забезпечення позову. Саме ці документи в копіях підлягають передачі до суду апеляційної (за певних обставин касаційної) інстанції. Звичайно у зв’язку з цим виникає безліч проблем як юридичного так і організаційно-технічного характеру, серед яких питання про критерії визначення пов’язаності тих чи інших документів з майбутнім розглядом судом апеляційної (за певних обставин касаційної) інстанції скарги на ухвалу про забезпечення позову, питання доказової сили копій документів і можливість розгляду таких матеріалів судом апеляційної (за певних обставин касаційної) інстанції, питання технічного забезпечення діяльності судів і т.п. Однак, попри всі ці проблеми у підході, зафіксованому в КАС України є великий плюс – справа продовжує розглядатись і ймовірність її вирішення в терміни передбачені процесуальним законодавством підвищується.
Здавалось би КАС України не повторює помилок допущених законодавцем в ГПК України, однак наша радість з цього приводу є передчасною. Розглянемо ст.188 КАС України, згідно ч.1 якої суд першої інстанції після одержання всіх апеляційних скарг від осіб, які подали заяви про апеляційне оскарження або через три дні після закінчення строку на подання апеляційних скарг, надсилає їх разом зі справою до адміністративного суду апеляційної інстанції. Таким чином маємо в КАС України дві норми, що виключають їх одночасне застосування, оскільки при поданні апеляційної скарги не можна продовжувати розглядати справу (ч.4 ст.118 КАС України), передавши її до суду апеляційної інстанції (ч.1 ст.188 КАС України). Наскільки відомо автору цих рядків при практичному застосуванні цих норм КАС України, суди віддають перевагу ч.1 ст.188 і надсилають справу до суду апеляційної інстанції, що унеможливлює її розгляд по суті і часто допомагає стороні, яка недобросовісно користується своїми процесуальними правами, відстрочити прийняття для себе негативного рішення суду.
Окремо варто зупинитись на способах застосування «процесуальних диверсій» в чистому вигляді. Зокрема на оскарженні процесуальних документів (ухвал, постанов), які оскарженню за нормами ГПК України та КАС України взагалі не підлягають.
У випадку, коли в судовому процесі в господарському суді сторони (третя особа, прокурор) оскаржує ухвалу про порушення провадження у справі (за КАС України – відкриття провадження в адміністративній справі) наївно було б думати, що юридичний нігілізм такої сторони (третьої особи, прокурора) не дозволяє їй відокремити ухвали (постанови) , які підлягають оскарженню, від ухвал (постанов), які не оскаржуються. Будьмо реалістами, сторона (третя особа, прокурор), недобросовісно користуючись своїми процесуальними правами, вдається до банального затягування розгляду справи. Реалії полягають також і в тому, що в рамках однієї господарської(адміністративної) справи приймається кілька ухвал, які не підлягають оскарженню (наприклад про порушення (відкриття) провадження, про відкладення розгляду справи, про допущення (залучення) третіх осіб).
Таким чином оскарження кожної з таких ухвал по всій вертикалі судової системи (апеляційний суд, Вищий господарський(адміністративний) суд, Верховний Суд України) дозволяє стороні (третій особі, прокурору) затягувати розгляд справи на доволі тривалий термін. В даному контексті вельми логічними були б класичні питання : «Хто винен та що робити?». Полеміку навколо першого варто залишити поза межами цього матеріалу, а щодо другого є певні напрацювання як на суто теоретичному так і на практичному рівні.
Теорія полягає зокрема в наступному.
У відповідності до п. 8 ч. 3 ст.129 Конституції України одним із принципів судочинства є принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Такі випадки в процесуальному законі передбачені ч.1 ст. 106 та ч. 1 ст.111-13 ГПК України, а також ч. 2 ст. 185 та ч. 2 ст.211 КАС України.
Логіка згаданих норм, як ГПК України так і КАС України полягає в тому, що оскарженню підлягають лише ті ухвали суду, які прямо передбачені цими кодексами або Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також (ч. 2 ст. 211 КАС України) ті які перешкоджають подальшому провадженню у справі.
Отже методом виключення слід дійти висновку, що всі інші ухвали оскарженню в апеляційному та касаційному порядку не підлягають.
Проте практика застосування згаданих норм, сторонами (третім особами, прокурором), які недобросовісно користуються своїми процесуальними правами свідчить про масове оскарження таких ухвал до судів апеляційної та касаційної інстанцій, що ще донедавна затягувало розгляд справ по суті понад встановлені чинним законодавством строки. На заваді таким недобросовісним діям сторін (третіх осіб, прокурора), що перешкоджають здійсненню судочинства відповідно до встановлених процесуальних норм та з дотриманням відповідних строків, став Верховний Суд України. Так в своєму листі № 1/3.2 від 17.01.2005 року Верховний Суд України вказав відповідним судам на необхідність відмовляти в прийнятті апеляційних та касаційних скарг на ухвали, які оскарженню не підлягають. В обгрунтування своєї позиції Верховний Суд України посилався на ч. 1 та ч.4 ст. 106, ч. 1 та ч. 4 ст. 111-13 та ст.111-22 ГПК України. Аналогічні за змістом висновки та правові обгрунтування містяться також і в листі Вищого господарського суду України № 01-8/157 від 31.01.2005 року. З моменту появи цих листів ВСУ та ВГСУ відповідно змінився підхід деяких господарських судів (в т.ч. апеляційної інстанції) до питань прийняття апеляційних (касаційних) скарг на ухвали, які оскарженню не підлягають.
Між тим така практика не є однорідною. Зокрема Господарським судом м. Києва, на виконання вищезазначених рекомендацій ВСУ та ВГСУ, апеляційні та касаційні скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню, повертаються заявникам з посиланням на ч. 1 та ч. 4 ст. 106 або на ч. 1 та ч. 4 ст. 111-13 ГПК України. Повернення здійснюється ухвалою місцевого господарського суду, що до речі також стає предметом оскарження, для сторони (третьої особи, прокурора), яка зловживає своїми процесуальними правами. Заради справедливості слід звернути увагу на діаметрально протилежну позицію суддів Господарського суду Харківської області, які є суворими прихильниками «букви» процесуального закону, вважаючи (на мій погляд цілком справедливо), що чинним Господарським процесуальним кодексом України місцевому господарському суду не надано суду повноважень вирішувати питання про прийняття чи відмову в прийнятті апеляційної скарги, навіть за умови, якщо вона подана на ухвалу, яка не підлягає оскарженню.
Точка зору автора цих рядків полягає в суворому дотриманні норм ГПК України, в тому числі і щодо можливості відмови місцевими та апеляційними господарськими, а також Вищим господарським судом України в прийнятті відповідних апеляційних та касаційних скарг на ухвали судів, що оскарженню не підлягають.
На мій погляд беззаперечним є факт відсутності у наведених судів відповідних повноважень, які б були передбачені законом. Листи, як ВСУ так і ВГСУ подібних повноважень судам, на щастя, надати не можуть. В іншому випадку про яку силу і цінність закону взагалі може йтись. Вирішення проблеми не є оригінальним - зміна чинного господарського процесуального законодавства з наданням судам відповідних повноважень щодо повернення апеляційних (касаційних) скарг на ухвали, які оскарженню за законом не підлягають. Водночас питання про прийняття всіх інших апеляційних (касаційних) скарг (тобто таких, які підлягають оскарженню за законом) повинен вирішувати, відповідно, суд апеляційної чи касаційної інстанцій.
В рамках цієї публікації автор спробував висвітлити лише деякі моменти застосування і відповідно боротьби з процесуальними диверсіями. Між тим процесуально – диверсійний арсенал значно ширший. До нього, безумовно з певними застереженнями, можна віднести звернення до суду із заявою про відвід судді (судової колегії, всього складу суду), клопотання про витребування нових доказів, клопотання про залучення третіх осіб, звернення до суду із зустрічними позовами або окремими позовами, що по своїй суті є зустрічними, для реалізації намірів наступного зупинення провадження у справі, тощо. Аналізу згаданих видів «процесуальних диверсій» буде присвячена одна з наступних публікацій.
В якості резюме варто зазначити, що використання процесуальних диверсій є досить поширеним явищем в судовій системі України, яке перешкоджає ефективному здійсненню судочинства, а тому при виявленні бажання затягнути вирішення справи по суті , попри все інше (імідж правника, розмір гонорару, тощо) слід пам’ятати ще й про зміст ч. 3 ст. 22 ГПК України, згідно якої сторони зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляючи взаємоповагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи.
Олександр Оніщенко
