Те, що українські СІЗО сьогодні переповнені, — факт, який не заперечується ніким, включаючи урядовців та безпосередніх керівників Держдепартаменту з питань виконання покарань. Серед іншого, цьому сприяє і не досить досконала процедура попереднього ув’язнення. На сьогодні вона не повною мірою відповідає де-юре і особливо де-факто вимогам Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.(далі – Конвенція 1950 р.) та є ще надто далекою від «європейських стандартів». А це, в свою чергу, призводить до того, що кількість осіб, взятих під варту, в Україні дуже велика (близько 40 тис.), що, звичайно, є першою значною перешкодою на шляху поліпшення умов тримання під вартою.
Про це йшлося під час конференції, що відбулася днями в приміщенні Київського регіонального центру Академії правових наук України і стосувалася проблеми реформування системи попереднього ув’язнення. За словами Наталії Верещінської, директора Центру суддівських студій (організатора даної дискусії), «комісія з попередження катувань закликає українську владу забезпечити залучення всіх відповідних органів для вирішення проблеми переповнення тюрем шляхом впровадження заходів, визначених ще у 2001 р. Згідно з принципами, викладеними у рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи, які стосуються строків попереднього ув’язнення та переповнення тюрем, першочерговим завданням має бути забезпечення того, що тримання під вартою під час слідства буде застосовуватись у виключних випадках та з мінімальним терміном, виходячи з інтересів правосуддя». Як зазначалося під час дискусії, на кількість осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, значною мірою впливає діяльність слідчих органів МВС, прокуратури та практика роботи судів, якій з різних причин не належним чином використовується наявний (передбачений чинним законодавством) потенціал для призначення альтернативних заходів. Нині в Україні Центром суддівських студій за підтримки Дирекції з питань розвитку та співробітництва Швейцарської конфедерації реалізується проект «Підтримка реформування системи попереднього ув’язнення», що здійснюється у контексті положень Указу Президента від 20 січня 2006 року № 39/2006 «Про План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи». До складу наглядової ради проекту ввійшли представники Верховного Суду, Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Державного департаменту з питань виконання покарань та швейцарського Бюро співробітництва в Україні. Основна мета цієї роботи — впровадження заходів, які б сприяли зменшенню кількості ув’язнених у слідчих ізоляторах. Виняток чи правило? Відповідно до ст. 148 Кримінально-процесуального кодексу України запобіжний захід застосовується за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде: а) намагатись ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень; б) перешкоджати встановленню істини у справі; в) продовжувати злочинну діяльність. Дана норма є загальною і за наявності вказаних підстав може бути обраний один із перелічених у ст. 149 КПК запобіжних заходів. Підстави є достатніми тільки тоді, коли на це вказують відповідні фактичні дані. Але навіть коли підстави для обрання запобіжного заходу і є наявними, то це не означає, що він завжди повинен пов’язуватися з обмеженням свободи. На думку учасників конференції, взяття особи під варту повинно бути винятком, а не правилом. Яке ж бачення вирішення даної проблеми фахівцями правоохоронних та судових органів, науковцями та експертами? Наведемо деякі узгоджені пропозиції з удосконалення практики застосування запобіжного заходу взяття під варту. Точка відліку Як відомо, основним засобом обмеження свободи особи, яка переслідується за підозрою у вчиненні злочину, у вітчизняній практиці є затримання. Його порядок регламентується статтями 106, 115 КПК України. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 106 про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз’яснення підозрюваному в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 21 КПК, права мати побачення із захисником з моменту затримання. А відсутність у деяких протоколах органів дізнання та досудового слідства даних про точний час затримання особи ускладнює судовий контроль за дотриманням вимог ч. 6 ст. 106 КПК та ст. 29 Конституції України про 72-годинний строк затримання особи, що підозрюється у вчиненні злочину. Отже, як зазначається у підсумкових матеріалах конференцій, резерви удосконалення практики є і полягають вони у необхідності в кожному випадку затримання особи у протоколі про затримання обов’язково фіксувати точний час фактичного затримання (години, хвилини), а час затримання відраховувати виключно з моменту фактичного затримання особи, а не з моменту складання протоколу про затримання, як це буває зазвичай. Негайно постати перед суддею Як наголошувалося практиками зібрання, пункт 3 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї ж статті має негайно постати перед суддею. Тож прийнятті до провадження та при розгляді подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту суддя має в кожному без винятку випадку з’ясувати чи, негайно орган дізнання або слідства звернувся до суду із зазначеним поданням і тим самим забезпечив право затриманої особи без зволікань постати перед компетентним суддею. Додержання принципу негайності щодо забезпечення права затриманої особи без зволікань постати перед компетентним суддею процедурно підтверджує той факт, що підстави для затримання особи мали місце на момент затримання, а не були здобуті після затримання. Згідно з ч. 3 ст. 29 Конституції України, ч. 6 ст. 106, ч. 3 ст. 165-2 КПК cудове рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути проголошено протягом 72 годин з моменту затримання підозрюваного, обвинуваченого. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Дана конституційна норма є нормою прямої дії. Однак вказані вимоги щодо дотримання органами дізнання та досудового слідства строків внесення до суду подань у порядку, передбаченому ст. 165-2 КПК, не завжди виконуються належним чином. У практиці розгляду судами подань про взяття затриманої особи під варту після перебігу строку (72 годин) немає єдності: одні судді відмовляють у розгляді подання з цих підстав, інші приймають рішення по суті подання. На практику, що склалася, значний вплив має і роз’яснення, викладене у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду від 25 квітня 2003 року, № 4, в якому зазначено, що надходження до суду подання про взяття затриманої особи під варту після закінчення 72-годинного строку не є підставою для відмови в його розгляді. На такі порушення судді відповідно до ст. 232 КПК зобов’язані реагувати, постановляючи окремі ухвали чи постанови. Однак не всі суди належним чином реагують на виявлені ними порушення прав громадян, допущені під час досудового слідства та розгляду справ місцевими судами. Продовження строку затримання особи Як свідчить практика, далеко не у всіх справах у судовому засіданні при розгляді питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту беруть участь захисники. Тоді як така участь є вагомою гарантією законності прийняття рішення та ефективним засобом зменшення кримінальної репресії. Тож подальші кроки удосконалення практики розгляду в судах питань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту обов’язково мають бути пов’язані з гарантуванням забезпечення участі захисника у переважній кількості справ. Особливо важливим учасники конференції вважають запровадження практики точного визначення строку тримання особи під вартою при застосуванні судом відповідного запобіжного заходу. На жаль, нині суди в своїх рішеннях частіше лише посилаються на норму закону, яка визначає граничні терміни тримання під вартою, а не встановлюють більш короткі терміни у своїх рішеннях. Відповідно до ч. 8 ст. 165-2 КПК у випадку, якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжити затримання до 10, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого — до 15 діб, про що виноситься постанова. Дана норма закону щодо продовження строку затримання особи до 10 діб без вирішення судом питання про взяття особи під варту застосовується нині у судовій практиці досить часто, приблизно у 40—50% випадків. Проте відповідно до вимог Конституції України та Конвенції 1950 р. за будь-яких обставин питання про можливість продовження строку затримання особи має розглядатись лише після того, як у межах сімдесяти двох годин з моменту затримання буде прийнято вмотивоване рішення суду про тримання особи під вартою. Забезпечення однакового застосування судами даних норм є конче важливим для неухильного додержання конвенційних та конституційних положень щодо реалізації права особи на свободу та особисту недоторканність. Зміна та скасування запобіжного заходу У матеріалах конференції звертається увага на те, що на практиці часто виникає проблемне питання: чи може орган дізнання, слідства або прокурор змінити обраний судом запобіжний захід у вигляді взяття під варту на інший або його скасувати. Закон, зокрема, ст. 165 КПК України, не дає однозначної відповіді на нього. Частина 1 ст. 165 КПК була спочатку сформульована законодавцем так, що відносить до виключної прерогативи суду застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Редакція ч. 4 цієї статті не викликала двозначного тлумачення: всі запобіжні заходи, крім взяття під варту, могли бути змінені слідчим і органом дізнання лише за згодою прокурора. Тобто за логікою законодавця, той хто обрав запобіжний захід, той і вправі його змінити чи скасувати. На думку учасників конференції, саме таке тлумачення ст. 165 КПК узгоджується з п. 4 ст. 5 Конвенції 1950 р. про те, що рішення про звільнення від арешту приймає суд. Між тим, у практиці застосування запобіжних заходів в окремих регіонах складалася така ситуація, коли суд обирав запобіжний захід — взяття під варту, а орган слідства своєю постановою, погодженою з прокурором, скасовував її. Частиною 6 ст. 165-2 КПК передбачено право судді при відмові у поданні обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою. Практика місцевих судів у цьому питанні складається таким чином, що одні судді у випадках відмови у поданні обирають інший запобіжний захід, інші — обмежуються прийняттям рішення про відмову у поданні. Втім, попри те, що хоча законом суддя і не зобов’язаний, а лише вправі обрати особі інший запобіжний захід, у випадку відмови у взятті її під варту, правильно було б судді самому обирати в таких випадках інший, м’якший запобіжний захід. Така практика більше відповідала б ідеї судового контролю за обранням запобіжних заходів. Як свідчить судова практика, зміни чи скасування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту під час попереднього розгляду справи суддею трапляються вкрай рідко. Хоча відповідно до п. 3 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод особ може бути звільнено до початку судового розгляду. Забезпечення реалізації цього права обвинуваченого зменшення слід визнати вкрай бажаним нині для України. Окрім іншого, на цій стадії процесу ефективним та цілком обґрунтованим було б здійснення заміни взяття під варту на заставу та інші більш м’які запобіжні заходи.
Автор: Федір Іллюк
